Головна » 2013 » Листопад » 23 » "Округізація" всієї шкільної освіти: нове дихання після парламентських слухань?

"Округізація" всієї шкільної освіти: нове дихання після парламентських слухань?
14:22

Здається, Міністерство освіти і науки України знайшло своєрідну «паличку-виручалочку», одним помахом якої можна вирішити майже всі проблеми загальної середньої освіти в Україні — на їхню думку, принаймні. Як зазначив Міністр освіти і науки Дмитро Табачник у нещодавньому своєму виступі на парламентських слуханнях у Верховній Раді 23 жовтня 2013 року, на сьогодні в Україні функціонує близько 2-х тисяч освітніх округів і на місцях продовжується робота з розроблення планів створення освітніх округів, що дає можливість припинити безпідставне закриття шкіл.

1. Освітній округ по-українськи.

 Як бачимо, щодо освітніх округів є констатація — їх уже дві тисячі і, як кажуть, «далі буде»… Є й оптимістичний прогноз — подальша «робота з розроблення планів створення освітніх округів» «дає можливість припинити безпідставне закриття шкіл» (цитується за текстом виступу на сайті «Урядового порталу»)

На жаль, серйозного аналізу процесів «округізації» шкільної освіти на селі немає — а зазначені процеси є вкрай неоднозначними.

На мій погляд, варто було б уважно вивчити існуючі «освітні практики, які працюють» з тим, щоб побачити оптимальні варіанти розвитку освітніх округів — зокрема, досвід дослідно-експериментальної роботи на експериментальному педагогічному майданчику, створеному в Ставищенському районі Київської області відповідно до наказу МОН України №295 від 17.08.1999 року. Відповідно до програми експерименту,там ще в 1999 році було створено навчально-виховне співтовариство «Ставищенський районний освітній округ». Дослідно-експериментальна робота проводилась за участю 27-ми загальноосвітніх навчальних закладів Ставищенського району, об’єднаних у шкільні, міжшкільні та районний освітні округи.

Керівник експерименту, начальник відділу освіти І.Г.Осадчий запровадив систему класифікації освітніх округів та розробив основні засади їх функціонування. На його думку, розвиток освітніх округів можна розглядати як напрямок, що забезпечує керований розвиток територіальної освітньої системи шляхом її структурної перебудови в умовах динамічного суспільно-економічного середовища.

Цікаві напрацювання є і в інших регіонах, зокрема — у 2004 році Чернігівське управління освіти і науки разом з обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти імені К.Д.Ушинського проводили експеримент у Ріпкинському районі.

У 2006 році потужним імпульсом до роботи зі створення освітніх округів став проект Світового банку «Рівний доступ до якісної освіти в Україні» — тоді ж Наказом МОН №267 від 05.04.2006 р. було затверджено «Примірне положення про освітній округ».

Тоді передбачалось, що процес створення освітніх округів — це спочатку серйозні інвестиції(за рахунок проекту), а вже потім — економія коштів за рахунок оптимізації мережі шкіл!

Звісно, в умовах, коли бракує і в найближчі роки бракуватиме місцевих ресурсів для ремонту та обладнання базових шкіл освітніх округів, єдиним виходом мали б стати централізовані вливання коштів. Саме заради цього створювався третій компонент «Ефективність та управління ресурсами» проекту Світового банку «Рівний доступ до якісної освіти в Україні». Передбачалось створення в 6-ти пілотних областях сучасних базових шкіл освітніх округів, які б відповідали вимогам сьогодення. На виконання 112-ти районних планів оптимізації мережі шкіл передбачалось витратити 64 мільйони доларів. Зокрема, проект мав профінансувати модернізацію 211-ти шкільних будівель, список яких був затверджений Наказом МОН №938 від 19 жовтня 2007 року. Всього на ремонт та обладнання кожна школа мала, в середньому, отримати 300 тис. доларів (2,4 млн. грн.).

Та далі закупівлі автобусів та обладнання навчальних кабінетів справа не пішла — по суті, третій компонент проекту було провалено.

 Якщо взяти цифру середніх витрат на модернізацію базових шкіл(2,4 млн. грн.) як орієнтир, не важко підрахувати, що в дві тисячі вже існуючих округів ще на етапі їхнього створення мали б інвестувати 4,8 мільярди гривень. На жаль, цього не відбулось, а тому першою проблемою, «що потребує першочергового розв'язання, залишається нікудишня матеріально-технічна база» — це цитата з інтерв’ю газеті «Голос України» начальника управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації Анатолія Заліського («Шкільний округ: яким йому бути», monitor.cn.ua). 

Створення округів не є панацеєю від усіх бід сільської школи — особливо в ситуації, коли за всіма запевненнями про те, що головною метою діяльності шкільного округу є створення «належних умов для забезпечення навчально-виховного процесу», проглядається головний задум — економія коштів. Звісно, у більшості випадків місцева влада продовжує розглядати шкільну освіту не як джерело розвитку економіки в новому тисячолітті, а як витратну сферу, яка поглинає левову долю місцевих бюджетів. Тож, виникає протиріччя у постановці мети: зробіть так, щоб діти мали змогу здобувати пристойну освіту, але за умови, що на це йтиме мінімум коштів.

Ще одним стимулом до орієнтації на «дешеву» освіту сільських дітей є й те, що неупереджений аналіз ситуації показує: за останні два десятиліття село деградувало. Господарчий потенціал(не кажучи вже про культурний потенціал чи кризу моралі) на рівні сільського району, як правило, до краю скоротився і спростився. Значить, за логікою продовження тотальної деградації, має спроститись і освіта тих, хто в подальшому працюватиме на руїнах економіки сільського району. Звідси — велика спокуса і систему шкільної освіти привести у відповідність з невтішною реальністю.

Виникає питання: якщо є вже 2000і освітніх округів — чи потрібне подальше «округотворення» в умовах відсутності фінансового підживлення цього процесу?!

Для створення освітнього округу, перш за все, необхідно, щоб з’явилась мотивація до його створення в усіх керівників загальноосвітніх навчальних закладів, позашкільних освітніх закладів та закладів культури, які працюють на цій території.Необхідно навчити зацікавлених осіб процесу моделювання освітніх округів, прогнозуванню стратегічних напрямків розвитку педагогічної системи «Освітній округ». Має бути створена і сучасна систем моніторингу стану реалізації проекту «Освітній округ».

Якщо відбувається механічне об’єднання кількох шкіл без якісного стрибка в матеріально-технічному забезпеченні навчального процесу, є лише формальний план «спільної роботи», номінально існуючі органи самоврядування — годі й сподіватись на досягнення синергетичного ефекту в роботі освітнього округу.

Мабуть, треба бути безнадійним оптимістом, щоб сподіватись на те, що проект створення кожного з вже існуючих 2000 освітніх округів передбачав інноваційні зміни:

— у змісті освіти, не обмежуючись лише появою профільного навчання;

— у методах навчання, завдяки широкому поширенню сучасних педтехнологій;

— в організації навчально-виховного процесу(поява в учнів можливості проектувати власну освітню діяльність, рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією тощо);

— у формах роботи з професійного розвитку вчителів(мережева взаємодія, нові методи самоосвіти тощо).

На відміну від проблем матеріально-технічного забезпечення, що«лежать на поверхні» й озвучуються на всіх рівнях, слабо поки що артикулюються проблеми «глибинні», пов’язані із системою управління та механізмом фінансування.Та рано чи пізно нам таки доведеться визначитись: освітній округ, — це «п’яте колесо до воза» в системі управління освітою чи дієвий механізм налагодження «горизонтальних» зв’язків.

Якщо ми справді хочемо, щоб освітній округ не став «п’ятим колесом» — не слід обмежувати його функції лише координацією спільної освітньої діяльності. Треба йти далі у напрямку передачі на рівень освітнього округу усіх повноважень та функцій, які зараз виконують відділи освіти районних державних адміністрацій(зокрема, у фінансово-господарчій сфері). Тільки в цьому випадку партнерство стане принципом розвитку локальних освітніх систем. Тільки так усі учасники освітнього процесу отримають можливість вчитися працювати проектно. Тільки це дозволить почути різні точки зору та інтегрувати різні досвіди.

Звісно, непросто відмовитись від ідеї тотального контролю і почати розглядати створення нових освітніх округів як неформальну освітню ініціативу, яка може рухатися різними шляхами — за чіткою стратегією чи через інтуїтивні кроки. Зрозуміти, що наявність чітко визначеної стратегії не відміняє гнучкості, надання можливості на місцях самостійно робити те, що вони самі спроможні зробити за наявності достатнього потенціалу і в потрібному контексті.

Можна привести численні приклади того, як динамізується розвиток тієї чи іншої освітньої системи у випадку, коли головну роль в управлінні школами починають відігравати «неурядові організації» самих освітян.

У місті Амстердам функціонує чотири навчальних заклади, що є прихильниками Монтессорі-педагогіки (Монтессорі-коледж, Амстель-ліцей, школа Юко і Монтессорі-ліцей Амстердама), і вони об’єднались в асоціацію Монтессорі-шкіл Амстердама, що має раду директорів, двох менеджерів і виконавчого директора, які й керують роботою зазначених чотирьох закладів. «Управління освіти» Амстердама у цьому випадку стає «третім зайвим».

На пострадянському просторі найбільш показовим є приклад Грузії, де відбулось радикальне розширення автономії шкіл, яке призвело до ліквідації управлінь освіти і передачі їхніх повноважень громадським органам.

 Міністр освіти, а тепер вже — новообраний президент Грузії Георгій Маргвелашвiлi вважає: «головне завдання — знайти баланс між регуляцією і свободою», тому з метою «децентралізувати систему освіти і внести до неї більше свободи» в Грузії «почали створювати нову систему управління школами за принципом шкільної області з формою менеджменту, яка має на меті активну участь місцевої громадськості в процесі управління школами» (www.day.kiev.ua

 Звісно, не варто копіювати чийсь досвід, але незаперечним є те, що управління освітніми округами потребує оптимізації організаційно-управлінських структур. Традиційний відділ освіти та районний методкабінет після проведення тотальної «округізації» стають явно надлишковими структурами, адже їхні функції переходять на рівень освітніх округів (їх, як правило, 3-5 на район). 

На основі бліцопитування двох десятків керівників шкіл можу виділити найбільш нагальні проблеми створення і функціонування освітніх округів:

1. Блок проблем, які стоять на заваді більш ефективному використанню коштів (не визначені способи формування бюджету освітніх округів, не розроблений механізми фінансування закладів освіти в складі округу, не розроблено механізм взаємодії бюджетів різних рівнів при фінансуванні освітніх установ округу, не розроблено механізм оплати праці керівних та педагогічних працівників опорного закладу тощо).

2. Недосконала нормативно-правова база для налагодження системи громадсько-державного управління (відсутні типові положення про опорний навчальний заклад та координаційну раду округу).

3. Інфраструктурні проблеми(недостатня кількість шкільних автобусів для здійснення підвозу учнів і педагогічних працівників, жахливий стан сільських доріг тощо).

4. Застаріла матеріально-технічна база(навчальних кабінетів, бібліотек, майстерень, обладнання харчоблоків в закладах освіти тощо) та відсутність сучасних енергозберігаючих технологій.

5. Психологічні та етичні проблеми в процесі налагодження взаємодії, наприклад, нездорове суперництво у середовищі керівників шкіл замість конструктивної взаємодії.

В залежності від того, як вирішуватиметься цей комплекс проблем, у кожному з двох тисяч округів буде чи не буде насичене освітнє середовище, простір для учнівської та педагогічної творчості, ефективна мережева взаємодія.

Завдання тих, хто «наверху» — підсилювати внутрішній потенціал локальних освітніх систем шляхом удосконалення інформаційного обміну та поширення практик здійснення ефективних рішень(матеріально-технічних, науково-методичних, соціально-психологічних, кадрових).

Зокрема, варто поширювати досвід здійснення мережевих дистанційних проектів, завдяки яким відпадає необхідність фізичної присутності учнів навіть у найближчих «опорних школах» заради опанування тих чи інших «допрофільних курсів». Слід розвивати й такі дистанційні форми взаємодії, як онлайн-тьюторство.

2. Освітній округ по-кіровоградськи— як це відбувається на місцях!?

 На жаль, щороку напередодні 1-го вересня в Кіровоградській області лунають скандали, пов’язані із закриттям шкіл. Найбільший сплеск невдоволення мав місце в 2011 році — тоді скандали вийшли на Всеукраїнський рівень: канал «1+1» показав сюжет з одного з сіл області, а газета «Дзеркало тижня. Україна» у №31 за 2011 рік, надрукувала статтю Світлани Орел «Освітній округ… Навиворіт» (dt.ua). 

 У 2013 році вдалось локалізувати невдоволення на регіональному рівні (детальніше див. матеріали: «Які школи закриють на Кіровоградщині цього року», kirovograd.comments.ua; «На Кіровоградщині ідеологи «покращення» намагаються під виглядом «оптимізації» ліквідувати дві школи», (www.svoboda.org.ua). 

Звісно, якщо б батьки справді побачили можливості мати вищу якість освіти, яку пропонують дітям шкільні округи, відчули, що саме турбота про їхніх дітей є головним рушієм реорганізацій — вони б йшли на розумний компроміс.Уявіть собі розмову з батьками ще у квітні місяці за чашкою кави чи чаю у відремонтованому приміщенні базової школи, до якої їх привезли на щойно придбаному новісінькому автобусі по відремонтованій дорозі: за вивільнені кошти ми ще й зможемо подарувати кожному учневі ноутбук, оплатити безлімітний Інтернет, придбати симпатичну форму, повезти на екскурсію до столиці… Хто ж відмовиться від такої альтернативи місцевій школі-розвалюсі, особливо у випадку, коли і її вчителі будуть працевлаштовані, а значить, у них відпаде бажання збурювати громаду.Якщо ж неозброєним оком видно лише бажання зекономити кошти — буде спротив таким реорганізаціям. Це — аксіома!

Аналіз програми «Освітній округ — 2015», яка прийнята на Кіровоградщині, підтверджує побоювання батьків. Читаємо уважно Додаток 2 «Показники продукту обласної програми» до обласної програми «Освітній округ — 2011-2015»:

— Назва показника — «Оптимізація мережі загальноосвітніх навчальних закладів» (214 шкіл з 576 буде «оптимізовано»).

 — Показники ефективності програми — «Кошти вивільнені внаслідок створення освітніх округів» (63 мільйони гривень). Там у дужках помічено, що ці кошти мають бути «спрямовані на розвиток матеріально-технічної бази загальноосвітніх навчальних закладів, опорних шкіл», але жодних конкретних даних про те, які суми і куди саме підуть, немає. Це у «відсталій» Туркменії цього року всім першокласникам подарували 100 тисяч ноутбуків(теж саме зробили і в Грузії), а у нас, скоріше за все, буде лише абстрактна «економія» (world.comments.ua). 

— Показники якості програми — «Охоплення профільним навчанням учнів старших класів загальноосвітніх навчальних закладів І-ІІІ ступенів»(планується охопити профільним навчанням сто відсотків учнів!!!). Місце в книзі рекордів Гі́ннеса нам гарантоване, бо ніде в світі немає стовідсоткового охоплення учнів профільним навчанням.

Щодо цього унікального показника якості дозволю собі лише кілька зауважень.

По-перше, профільне навчання є надзвичайно дорогим задоволенням і навіть багаті країни,що можуть це собі дозволити — наприклад, Швеція — мають і в профільній гімназії так званий «універсальний» курс для тих, хто не визначився з «профілем».

По-друге, сьогодні профільне навчання як форма організації навчання є вже вчорашнім днем. Усюди переходять на системи вільного вибору кожним учнем «індивідуальних освітніх меню», які дають їм можливість рухатись за «індивідуальними освітніми траєкторіями». Роль школи тепер полягає в забезпеченні «індивідуального педагогічного супроводу». Модель того, як це робити, демонструвала гімназія ім. Тараса Шевченка м. Кіровограда у період 1992-2005 років.

По-третє, профільне навчання — це форма організації навчального процесу, а не показник його якості. Показники якості — зовсім інші: наприклад, зараз одним з таких показників можуть бути результати участі в ЗНО. На жаль, з огляду на результати зовнішнього оцінювання в 2011-му році Кіровоградщині нема чим тут похвалитись.

Утім, у тексті програми є й інші пункти для книги рекордів Гі́ннеса. Цитую, наприклад, наступний:«Виконання Програми до 2015 року дасть змогу забезпечити рівний доступ учнів загальноосвітніх навчальних закладів до якісної освіти».Знову змушений констатувати, що «забезпечення рівного доступу учнів до якісної освіти» ніде в світі ще не досягнуто! Це — мрія, орієнтир, завдання на майбутнє, яке звучить приблизно так, як колись пафосно звучала наша мета «побудувати комунізм в одній окремо взятій країні». Звісно, будь-яка програма має бути кроком до розширення реального, а не декларативного доступу, і до покращення якості освіти на основі відстеження об’єктивних показників.

Давайте абстрагуємось від «дрібниць» і проаналізуємо, наскільки правильними були базові установки, якими керувались укладачі програми. На мій погляд їх було дві:

1. Школярі в селі отримують гіршу освіту, ніж у місті.

По-перше, освіту не можна «отримати» ні в місті, ні в селі! Її можна лише здобути і не лише в школі. Звісно, освітнє середовище в місті, як правило, значно ширше, ніж в селі. Та не факт, що більшість міських дітей використовують цю перевагу, але вони принаймні знають, що музей чи театр, художня галерея чи бібліотека знаходяться поруч.

По-друге, сьогодні в Україні можливості дитини скористатись конституційним правом на здобуття освіти залежать не тільки від того, у місті чи в селі вона народилась, а і в якому регіоні вона проживає, у якій сім’ї вона зростає, який у неї стан здоров’я тощо. Є, наприклад, яскраво виражена дискримінація за географічною ознакою: у столичному регіоні освітні можливості для дітей на порядок кращі, ніж у якомусь районі хронічно депресивної периферії. Навіть в одному місті є прірва між так званими «елітарними школами» для небагатьох і «школами-відстійниками» для більшості.

 По-третє, незалежне зовнішнє оцінювання показало: різниці між якістю освіти в міських і сільських школах практично немає. Завдяки ЗНО був спростований один з найпоширеніших міфів про разюче відставання сільської школи. «Проведення зовнішнього оцінювання протягом останніх двох років виявило іншу ситуацію: відмінності в якості освіти між окремими міськими і окремими сільськими школами. Ці відмінності сильніші, ніж між міськими і сільськими школами», — цитую слова тодішнього заступника міністра освіти Павла Полянського з інтерв'ю тижневику «Комментарии» (див. «Різниці між сільською і міською освітою немає?», vkurse.ua). 

 Звісно, багато чого залежить від вчителя. І в місті, і в селі вистачає як ентузіастів своєї справи, так і відвертих халтурників. На жаль, процес професійної деградації вчительства йде і там, і там. «Білих ворон» в освіті витісняють як у місті, так і в селі. Вчитель сільської школи має як додаткові стимули для роботи, так і додаткові стримуючі фактори. Якщо у великому місті вчителеві легше загубитись і його педагогічна «халтура» не так кидатиметься в очі, то його колега з сільської школи «на виду у всіх». Тож, слід «тримати марку», або ставати таким, як усі навколо… А от кудись поїхати, щоб побачити «практики, які працюють», сільському вчителеві важче (тримає господарство, поганий транспорт тощо). 

По-четверте, у нас прийнято вважати, що є і величезна різниця у рівні комп’ютеризації міських і сільських шкіл. Звісно, не на користь останніх. Утім, реалії зовсім інші — адже багато програм та проектів упродовж останніх років були спрямовані саме на сільські школи, а бюджетні можливості багатьох міст не дозволяли купувати сучасну комп’ютерну техніку для міських шкіл. Тому не дивно, що, наприклад, моя рідна Новопразька школа Олександрійського району Кіровоградської області зі своїми трьома сучасними комп’ютерними комплексами на 400 учнів дасть фору будь-якій школі обласного центру.

По-четверте, навряд чи є переконливим аргумент «у селі гірша освіта, бо діти мусять допомагати батькам по господарству і мають менше часу й сил на навчання». Найкращий відпочинок — це зміна виду роботи. Краще попрацювати фізично замість того, щоб просто шукати пригод у під’їздах чи «зависати» в онлайн-іграх. До того ж, як стверджують прихильники діяльнісного підходу, саме навчання в процесі роботи є найбільш ефективним і сільські діти знають не з картинок, як ростуть ті чи інші рослини, що їдять і як розвиваються тварини…

2. «Немає школи — немає села».

Перш за все, змушений нагадати, що програма «ОСВІТНІЙ ОКРУГ — 2011-2015» мала складатись на виконання передвиборчої програми «Україна для людей» Президента України Віктора ЯНУКОВИЧА, в якій було задекларовано «зменшення показника наповнюваності шкільних класів, що збереже 2000 сільських шкіл». Ми тепер робимо прямо протилежне, поставивши за мету «оптимізувати» 214 шкіл.

Пункт 2 статті 14 Закону України «Про загальну середню освіту» чітко регламентує, що наповнюваність класів «у загальноосвітніх навчальних закладах, розташованих у селах, селищах, кількість учнів у класах визначається демографічною ситуацією, але повинна становити не менше п'яти осіб». Тож, Президент на виконання своїх передвиборчих обіцянок мав би звернутись до Верховної ради з пропозицією внести поправки до цього закону, які б встановлювали менший показник наповнюваності класів(наприклад, три учні).

У Кіровоградській обласній раді, будучи головою комісії з питань освіти, я змушений був підтримувати саме таку ініціативу своїх колег із сільських шкіл. Тож, ми на регіональному рівні рекомендували відкривати клас навіть при наявності лише трьох учнів.

Звісно, з точки зору економіки освіти — це був абсурдний крок. Наведу лише один приклад —в сусідній Полтавській області витрати на одного учня Харківецької школи, у якій навчались 23 учні, у 2010 році склали солідну суму — 18,7 тис.грн. В райцентрі ж Гадяцька гімназія витратила на одного учня лише 4,7 тис. грн. Різниця у фінансуванні, як бачимо, чотирикратна!!!. А в якому з цих навчальних закладів якість освіти вища — здогадаєтесь самі?!

На жаль чи на щастя, нинішня економічна ситуація в країні не дозволяє подовжувати практичну реалізацію суто популістських підходів на кшталт: ми не закриємо жодної школи, бо немає школи — немає села! Щоправда, прихильники цього підходу чомусь губляться, як тільки хтось з нечисленних скептиків просить показати хоч одне село, яке врятувала школа?

А що робити, якщо дітей у цьому селі немає і демографічний вибух тут не очікується — принаймні, в найближчому столітті?! Чи як діяти у випадку, коли умови життя в цьому селі такі, що дівчата-випускниці педагогічного університету ладні йти на будь-що, аби тільки «не пхатися у цю «Тмутаракань» у свої 22 роки»!

Звісно, теза «немає школи — немає села» мала б бути продовжена іншими: «немає церкви — немає села», «немає роботи — немає села», «немає доріг — немає села», «немає газифікації, водопостачання — немає села»…Реальність показує, що одна лише школа не може відіграти для села роль «рятівного кола» — потрібні комплексні зусилля з його відродження і робота школи має розглядатись як одна зі складових державної політики, спрямованої на розвиток села.

Міжнародні експерти з року в рік наголошують: обсяг фінансування шкільної системи у нас цілком достатній навіть попри те, що ми все ще дотягуємо до законодавчо закріпленого виділення бюджетних асигнувань на освіту в розмірі не менше 10% ВВП. Проблема в тому, що левова доля цих коштів йде не на здійснення освітнього процесу, а на утримання роздутої мережі шкіл. Так, зокрема, на цьому наголошує експерт Світового банку з Чехії Ярослав Калоус:

«Уже сьогодні Україна інвестує в освіту 6% ВВП(лише п’ять країн світу мають вищий показник витрат на державну систему освіти). Більший відсоток ВВП витрачати на освіту недоцільно, слід шукати внутрішні резерви всередині системи освіти. Проблема з фінансуванням освіти полягає в тому, що чималі витрати на її утримання не є ефективними. Так, наприклад, у Японії чи Південній Кореї втричі більше учнів на одного вчителя, ніж в Україні. Невелика кількість учнів, особливо у малокомплектних сільських школах, аж ніяк не сприяє якості загальної середньої освіти в Україні. Кількість учнів на одного вчителя з року в рік продовжує зменшуватись, бо нічого не робиться для оптимізації мережі шкіл. Якщо б мережа українських шкіл було такою ж, як у Західній Європі, це б дало можливість зекономити щонайменше 1% ВВП. Ці кошти пішли б на підвищення заробітної плати вчителів та на поліпшення технічного оснащення шкіл. Прогноз падіння чисельності населення України на 2025 рік дозволяє передбачити скорочення шкільної мережі на 40%. Тож, сидіти, склавши руки, зберігаючи все, як є, неможливо. Повинна бути чітка стратегія реформування освіти, яка б дала змогу підвищити її ефективність».

Найбільша біда освітньої політики в Україні —відсутність освітньої політики. Це, на жаль, не є перебільшенням. Елементарний аналіз того, що відбувається, показує — ми справді не маємо освітньої політики, яка б базувалась на професійному підході та громадському консенсусі, враховувала б зарубіжний досвід. Замість цього в нас є абсолютно нереалістичні передвиборчі обіцянки з боку ледь не всіх політичних сил та окремі розрізнені дії, які аж ніяк не можуть призвести до сталого розвитку та реального реформування шкільної освіти.Звісно, це не може не викликати спротиву батьків та жорсткої критики з боку освітянської спільноти.

На мій погляд, головним критерієм ефективності «округотворення» має бути підвищення якості освіти. Саме про це свого часу сказав Редьярд Кіплінг — і слова його сьогодні актуальні, як ніколи: «Освіта — найвеличніше з усіх земних благ, але тільки тоді, коли вона найвищої якості. Інакше вона абсолютно даремна».

 
Віктор Громовий, 
незалежний консультант та експерт з освітньої політики, 
Заслужений учитель України

За матеріалами: education-ua.org


 
Переглядів: 1025 | Додав:
Форма входу
Пошук
Останні публікації
Останні теми на форумі
  • переведення директора на посаду вчителя (2)
  • Збільшення пенсійного віку. (22)
  • Зменшення кількості предметів у школі (10)
  • Харчування в школі (5)
  • Електронні системи - журнали, щоденники - в школі (6)

  • Наше опитування
    Чи будуть ближчим часом реальні реформи в середній освіті?
    Всього відповідей: 172
    Партнери
    Статистика сайту


    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0