Головна » 2011 » Січень » 6 » Педагогічне есе Громадсько-педагогічного руху « За свободу в освіті»

Педагогічне есе Громадсько-педагогічного руху « За свободу в освіті»
12:15
Свобода образования - просто одна из сторон общей свободы. Я считаю, что личная свобода необходима всем и во всем, что законно с моральной точки зрения. Тем самым, свобода образования нужна на всех уровнях и для всех людей.
Святой Хосе Мария Эскрива

Свобода вирішувати «Як»

Головна проблема шкільної освіти України у нашій несвободі у всьому! Жодних змін на краще не буде до того часу, поки ми не навчимося задіювати ресурс свободи як єдину можливість динамізувати розвиток освітньої системи.

Школа має стати територією свободи, де свобода педагогічної думки і дії є головним «секретом» успіху. Досягнутий рівень свободи всіх учасників освітнього процесу стає головним критерієм оцінки успішності роботи освітніх систем нового тисячоліття.

Поняття «свобода в освіті» є досить широким і містким.
Це і свобода вибору змісту власної освіти (індивідуального освітнього меню, індивідуальної освітньої траєкторії, темпу руху тощо).
Це і свобода вибору вчителем педагогічних технологій, свобода творення власної навчальної програми.
Це і свобода вибору вчителя.
Це і вільний вибір підручників чи е-посібників.
Це і свобода вибору шкільної чи нешкільної (наприклад, домашньої) форми здобуття загальної середньої освіти.
Це і свобода вибору типу навчального закладу.
Це і можливість вибору навчального закладу будь-якої форми власності.
Це і свобода «руху знання», яку має забезпечити Болонський процес шляхом усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників.
Це і свобода директора та педагогічного колективу створити школу, в якій у кожної дитини була б свобода бути самим собою.
Це і свобода від негативних емоцій та свобода відчувати смак до життя, навчаючись у справжній «школі радості».
Це і свобода від упереджень та педагогічних стереотипів, свобода від брехні…

Практична реалізація принципу свободи в освіті вимагає змін у всьому шкільному устрої, навіть у дизайні шкільних будівель з тим, щоб там теж можна було зробити неможливе: забезпечити відкритість і свободу у закритому приміщенні школи. Та перш за все потрібні зміни у стилі нашого педагогічного мислення, усвідомлення простої істини, яку наші предки вклали у прислів’я: можна привести коня до водопою, але не можна змусити його пити воду.

Традиційно радянські та пострадянські нормативні документи декларують право на освіту і, як правило, нічого не говорять про свободу освіти.

У нормах міжнародного права свобода освіти розглядається як невід’ємна, природна свобода людини подібно до свободи совісті, думки і слова.

Принцип свободи освіти закріплений у якості основоположного принципу у Резолюції Європарламенту з питання про свободу освіти (виховання) у Європейському співтоваристві (травень 1991 року). Цей принцип ґрунтується на низці норм міжнародного права, зокрема на статті 13 Міжнародної угоди про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 року, на статтях 5 і 6 прийнятої ЮНЕСКО Міжнародної угоди проти дискримінації у сфері освіти (виховання). Такі міжнародні акти як Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція із захисту прав людини та основних свобод теж є правовою базою для цього принципу. Тож утвердження свободи в освіті не є лише нашим внутрішнім питанням. Це проблема, якою опікується світове співтовариство. Прогрес у цій вкрай чутливій сфері є одним із індикаторів реального поступу до європейських стандартів освіти нового тисячоліття.

Упродовж останніх десятиліть у абсолютній більшості країн світу практичним наслідком реалізації цього принципу став відхід від ідеї централізму як основоположного принципу управління системою освіти. Наслідком цього стала зміна ролі бюрократичної надбудови та утвердження свободи в управлінні (і відповідальності за результативність роботи) на рівні школи. Тепер школи в будь-якій демократичній країні вже не є надлишково керованими організаціями, вони мають можливість сповна скористатись головним ресурсом для успішного саморозвитку – ресурсом свободи.
Якщо ми справді хочемо рухатись до європейських стандартів управління гуманітарною сферою, роль бюрократичної надбудови в освіті має бути зведена до необхідного мінімуму (до організації матеріально-технічного забезпечення роботи закладів освіти та до захисту свободи всіх учасників освітнього процесу). Управління освіти будь-якого рівня має опанувати незвичну роль «великого спостерігача», який уміє вимірювати «температуру реформ», уміє підсилювати та координувати ті чи інші процеси в освітній сфері.

Звісно, академічна свобода та автономія навчальних закладів не означає надання їм права звести «паркан навколо школи». Це перш за все утвердження на практиці свободи вирішувати «Як». Вирішувати, як досягнути загальнонаціональних стандартів якості освіти, як підсилити спроможність вчителів знаходити адекватну відповідь на виклики часу тощо.

Якщо свобода на ділі стає ключовою цінністю у сфері освіти, головним практичним наслідком стає утвердження принципу: лише педагогічний талант, професійні вміння та моральні чесноти кожного вчителя, а не «вказівки» зверху визначають межі його свободи.


За будь-яких обставин кожен з нас має таку свободу, яку сам спроможний взяти. Навіть, якщо вибір педагога часто обмежений спущеними зверху програмами чи інструкціями, він все одно завжди існує.

Тож, межі власної свободи ми зрештою встановлюємо самі собі. Утім, роблячи це, ми часто забуваємо головний критерій: межею моєї свободи є свобода іншого. На жаль, багато хто з наших колег так чи інакше відмовляє головним учасникам освітнього процесу - учням у праві бути цими «іншими».

На жаль, у наших школах замість культивування свободи вибору у всьому, зокрема і вибору лінії поведінки в колективі на основі принципів трудової (педагогічної) етики, все ще прагнуть спиратись на примітивні зовнішні стимули (батіг і пряник). Страх перед начальством вважають значно надійнішим мотивом, ніж внутрішні мотиви чи норми трудової етики. Це там, на «дикому Заході» прагнуть все передати на саморегулювання.
Є, наприклад, у багатьох країнах етичний кодекс репетитора, який краще будь-яких інструкцій чи заборон регулює цю непросту сферу педагогічної діяльності. Цей кодекс розробили і добровільно «взяли на озброєння» самі репетитори.

Звісно, трудову етику слід розглядати як елемент системи, невід’ємну складову школи як відкритої системи, яка є однією з підсистем відкритого суспільства.

Свобода бути самим собою

І ніхто не вимагає, щоб я був інженером.
Юрій Олеша

Принцип максимально можливої свободи індивіда передбачає і його право на нерівність у процесі здобуття світи.

Акцентування уваги на «рівних можливостях», «рівному доступі до якісної освіти» призвело до того, що в наших школах змішуються всі «вагові категорії». Ті, хто за своєю природою належать до «найлегшої вагової категорії», щодня змушені виходити на ринг математичний чи хімічний) з «важковаговиками». Результат такого поєдинку заздалегідь відомий. Традиційно в наших школах учнів ділять на «сильних» і «слабких»(«хороших» і «поганих» учнів). Як правило, наша педагогічна культура не визнає за учнем права залишатись «слабким», «плавати на власній глибині» (Ф. Герберт). Це призводить до того, що в учня відсутній вибір одного з двох варіантів поведінки: змагатись з явно сильнішим «конкурентом» чи не змагатись з ним. Звісно, другий варіант більш ефективний, причому для всіх, але ми вперто змушуємо дітей йти на освітній ринг і програвати.

Справжня педагогіка гуманізму має забезпечити кожному учневі в кожній школі свободу залишатись самим собою, можливість знайти власні крила. «Будь собою, ти єдиний, хто може зробити це правильно», – такі написи, які якнайкраще передають цю філософію освіти, можна знайти в багатьох сучасних школах в різних куточках планети. Вона базується на загальновідомій істині: ти можеш бути щасливим настільки, наскільки ти можеш собі дозволити бут самим собою. Тому не можна допустити, щоб свобода кожного залишатись самим собою підмінялась правом чи обов’язком стати кимсь іншим.

Ми ж, наприклад, вважаємо за можливим вимагати від учня «привести себе у відповідність» з видуманою нами «моделлю випускника гімназії». Школа має зосереджувати свої зусилля на сприянні процесу знаходження кожним учнем самого себе, своєї власної освітньої траєкторії, свого власного місця у житті… Тоді ні в кого не буде відчуття, що він потрапив «не в свою тарілку» і тоне в ній «як муха в окропі».

Учитель не може вступати у змагання з Богом, ставлячи перед собою завдання когось «формувати» чи когось моделювати у відповідністю з якоюсь абстрактною моделлю випускника школи…

Не можна і всю багатогранну роботу школи зводити до формальних показників її участі у різноманітних конкурсах чи до її спроможності до паперотворчості. Упродовж останнього десятиліття паталогічне захоплення освітньої бюрократії створенням різноманітних рейтингів шкіл призвело до явної деформації справжніх цінностей освіти, які так потрібні (як чи не єдиний лікувальний фактор!) нашому хворому суспільству. Звільнені від бюрократичного абсурду школи повинні змагатися не одна з одною, а самі з собою. Саме мотивація до такого «руху наввипередки власної тіні» є запорукою прогресу у шкільній освіті. Відстежити ж його можна шляхом самооцінки роботи школи.

Ми не часто чуємо у нашому житті фрази на кшталт «вільний режим занять» чи «вільний вхід до музею». Мова йде про те, що в цій школі немає жорсткого розкладу занять, а за вхід до цього музею не треба платити гроші. Звільнення від чогось призводить до певних результатів: вільна людина прагне до чогось раніше недоступного, вільний режим – призводить до того, що тепер у різний час відбувається те, що раніше відбувалось одночасно, вільний вхід – до зростання кількості тих, хто прагне туди увійти. Тож, звільнення від чогось означає відкриття можливості до чогось прагнути.

Як уже зазначалось, ключовим елементом розвитку освітньої системи у XXІ столітті є свобода педагогічної думки і дії. За будь-яких обставин найкраще почуваються ті елементи системи і ті люди в системі, які мають найвищий рівень академічної та економічної свободи.

Небачений злет педагогічної творчості відбувся на початку 90-х років минулого століття, коли після падіння СРСР вся система освіти опинилась «на межі хаосу» і адміністративний пресинг на вчительство було дещо послаблено. Ми, освітяни, тоді відчули вітер свободи і самотужки взялись будували школи нашої мрії, сповна скориставшись ресурсом свободи.

На жаль, упродовж останнього десятиліття у шкільній освіті України, всупереч світовим тенденціям до децентралізації, ми спостерігаємо появу ознак неототалітаризму. Форсованими темпами йде подальше забюрократизовування і без того вкрай забюрократизованої системи, згортається простір для творчості, вмирають осередки прогресивних педагогічних практик, гаснуть від без надії вітчизняні лідери освіти нового тисячоліття…

Звісно, цей рецидив не є випадковим, адже у нашій країні освітян звикли тримати «на короткому повідку і на голодному пайку». Змушені констатувати, що після «педагогічної відлиги» 90-х, тепер усе повертається на круги своя. «Закручування гайок», ніби то з благою метою наведення «порядку», на практиці означає посилення пресингу на керівників шкіл з тим, щоб зрештою домогтись більшої слухняності і так суперслухляного вчительства.

Невже ми і у новому тисячолітті дивуватимемо світ тим, що, всупереч світовим тенденціям і елементарному здоровому глузду, замість пострадянської будуватимемо неототалітарну шкільну освіту?!

Зайве доводити і те, що шкільний організм дихає тільки повітрям свободи. Давно зрозуміло, що МОНоцентризм та МОНополізм в освіті гальмує її вільний розвиток, стримує освітнє лідерство, обмежує простір для педагогічної творчості.
МОНоліта система приречена на застій і поступову деградацію. Лише свобода в освіті створює необхідну різноманітність, яка є передумовою для розвитку будь-якої системи.
Зайве доводити, що будь-які реформи освіти зверху у будь-якій країні були приречені на провал. Свіжим прикладом цього є відмова від 12-річної шкільної освіти. Головною причиною провалу багаторічної роботи з утвердження загальноприйнятої у Європі тривалості навчання є те, що наше Міністерство освіти і науки упродовж десятиліття «реформувало» школу, якої в дійсності не існує. Цього року стало очевидним протистояння удаваної та "дійсної” шкільної реальності. Ілюзії почали розвіюватись лише тоді, коли діти просто почали масово відмовлятись йти в десятий клас розтягнутої на дванадцять років початкової школи. Ми чи не єдині в Європі зберегли дивовижний гібрид «школа І – ІІІ ступенів» і так і не створили привабливої моделі старшої школи (окремі виключення у вигляді ліцеїв при ВНЗ чи просунутих гімназій лише підтверджують правило). Ні в кого не вистачало чи то сміливості, чи то далекоглядності побачити школу такою, якою вона є насправді (жахливий процес професійної деградації підневільного вчительства, вкрай відсталу матеріально-технічну базу шкіл, у масі своїй байдужих до школи батьків, хворих дітей…). Як результат, усі спущені зверху доктрини, концепції, програми її реформування пропадали там, як у «чорній дірці», не лишаючи хоч якогось помітного сліду. Усе те, що нав’язувалось зверху, що порушувало звичний ритм життя, викликало з одного боку – глухий спротив консервативної частини освітянської громади, а з іншого – спокусу у освітянських керманичів дати прості відповіді на складні питання розвитку освіти.

Зайве доводити, прості відповіді на складні питання, попри їх демонстративну «підтримку масами», як правило, є неправильними.

Уже став аксіомою освітнього менеджменту висновок про те, що справжні зміни в шкільній освіті можливі лише знизу, адже за зачиненими дверима своєї школи освітню політику визначає її директор, а за зачиненими дверима свого класу усе, що пов’язане з викладанням того чи іншого предмету, визначає вчитель. Тож, основним внутрішнім імпульсом для розвитку освітньої системи є переконання розкріпаченого директора і вільного вчителя в тому, що без нього школа не стане кращою.

Звісно, без справжнього суспільного діалогу (а не його імітації) з питань подальшого розвитку української школи, без педагогізації громадськості, без трансформації школи у відкриту систему не будуть задіяні і вагомі зовнішні сили змін.

Не факт, що усі зможуть скористатись «дарованою» зверху свободою, але хтось таки зможе. «Ми несемо відповідальність за тих, кого приручили», тож багатьох наших колег доведеться вчити ходити самостійно без звичних адміністративних милиць.

У будь-якому випадку, в умовах кризи слід проводити політику, яка даватиме «шанси – здібним, упевненість усім» учасникам освітнього процесу.

Свобода як право і як можливість

У новых поколений должен быть шанс вырасти в свободе. Подарить свободу – это подарить любовь, а только любовь может спасти мир.

Александр Нилл

Принцип свободи освіти має стати такою ж фундаментальною підвалиною організації суспільного життя, як і принцип свободи слова чи свободи віросповідання.
Лише вільна школа в змозі спиратись на природне прагнення людини до свободи в процесі організації освітнього процесу. Вона може виконати свою місію у «суспільстві знань» тільки простором для максимально можливої свободи самовираження для індивіда (як для дорослого – вчителя, так і для дитини – учня). Причому мова йде про свободу як таку, а не про запозичену у Гегеля, марксистське трактування свободи «як усвідомленої необхідності». Сучасні філософські словники трактують поняття «свобода» як «можливість прояву суб’єктом власної волі». Такий підхід має в основі християнське уявлення про свободу як про першоджерело будь-якого руху і обов’язкової передумови для утвердження справжньої справедливості.

Головним завданням «освіти для свободи» є максимальне усунення перепон, які стоять на заваді реалізації кожним учасником освітнього процесу своїх можливостей.

Поступово ми починаємо розуміти, що справжньої свободи (і в освіті теж) не може бути без права особистого вибору. Вона існує в шкільній освіті сьогодні за умови, якщо є вибір змісту власної освіти, типу школи, умов навчання, освітніх технологій…

Вона може бути завтра, якщо ми, вчителі, зможемо відмовитись від педагогічних догм та стереотипів, тобто відкриємо для себе шлях до внутрішньої свободи. Внутрішньо вільний вчитель допоможе набути внутрішню свободу учневі, який завдяки цій якості зможе робити усвідомлений вибір у процесі самореалізації.

• Хорошо делают только то, что делают будучи свободными.
Шарль Луи Монтескье

Звісно, лише вільна система освіти спроможна «зрощувати» людей, «запрограмованих» на свободу, на пошук істини, на творення нового…

Класики радянської педагогіки (А.Макаренко чи В.Сухомлинський) досягали успіху не завдяки тим принципам, які вони мали декларувати в умовах компартійного режиму, а всупереч цим принципам. Зокрема, мова йде про принцип колективізму, який на практиці означав безумовне підпорядкування волі індивіда волі колективу(«не відривайся від колективу», «хто не з нами, той проти нас!» тощо) і не залишав місця для свободи вибору власної лінії поведінки.

Звісно, деякі педагоги примудрялися і в рамках тоталітарної школи якимось чином відвойовувати для себе і для своїх учнів територію свободи. Так, зокрема, В.Ф.Шаталов фактично створив вільну школу з інтенсивним навчанням математики. Причому його експеримент показав, що інтенсивне навчання аж ніяк не шкодить дитині за умови, якщо сприймається нею вільно і радісно.
На необхідність надати учням максимально можливу свободу вибору змісту їх власної освіти вказує і відомий американський педагог і розробник навчальних ігор Марк Пренскі. Він звертається до нас, вчителів, від імені наших учнів з такими словами: «для більшості з НАС, найбільшою проблемою є НЕ ПЕРЕВІРКА ЗАВЧЕНОГО НАМИ ОБРАНОГО ВАМИ ЗА НАС ЗМІСТУ, А ВМІННЯ РОЗУМІТИ, АНАЛІЗУВАТИ, СИНТЕЗУВАТИ, тобто МИСЛИТИ». http://www.marcprensky.com/

Невільна школа створює хворе суспільство людей, які не звикли робити вільний вибір. Вони мають потребу у тому, щоб за них хтось вирішував і про них хтось дбав(патерналістська держава, господар тощо). Неусвідомлений протест особистості проти насильства над нею стає однією з причин антисоціальної поведінки, провокує депресивні стани, втечу від реального світу у віртуальну реальність чи «на дно стакана»…
Спілкування з учителем, який навчає з-під палки є абсолютно ненормальним способом пізнання світу. Сам факт існування примусового навчання чи добровільно-примусових позаурочних «виховних заходів» - є «лакмусовим папірцем», який сигналізує як про педагогічне безсилля того чи іншого вчителя, так і про аномальність педагогічної системи в цілому. Звісно, у вільній школі поганого вчителя бути не може, адже його ніхто не обиратиме, до нього ніхто не записуватиметься на навчання …
Вкрай потрібна і свобода професійного (само)розвитку вчителя. Ми в змозі створити здорову альтернативу демотивуючому впливу на вчительський загал нинішньої практики його організації(монополії обласних інститутів післядипломної освіти на здійснення курсової «перепідготовки вчителя» раз на 5 років, формальньно-показушному характеру методичної роботи на рівні міста чи району, добровільно-примусовому «підвищенню кваліфікації» на рівні школи). Наприклад, уже зараз ми бачимо кардинальні переваги не заформалізованих семінарів чи професійних візитів, які ми організовуємо самі для себе з ініціативи громадських організацій освітян. Тож давайте і надалі розвивати різні форми партнерства заради професійного розвитку.

Зрештою кожному з нас робити свій вибір: бути серед тих, хто воліє, за влучним висловом Тараса Шевченка, «спати на волі» чи стати учасником громадсько-педагогічного руху за свободу в освіті. У тім справжньої волі ми так і не здобули навіть тоді, коли проголосили державну незалежність. Відносно незалежною стала частина колишнього Радянського Союзу(УРСР), яка зберегла пострадянську систему освіти, охорони здоров’я тощо. Якщо ж ми хочемо на цій території збудувати справді демократичне суспільство, нам, педагогам, слід докласти надзусиль заради створення його підвалин в освітній сфері. Тож, попереду боротьба за справжню свободу в освіті, за права всіх учасників освітнього процесу. Без цього неможливо реалізувати на практиці величне завдання: незалежній Україні – незалежну школу. 
В освіті, як і у будь-якій іншій сфері життя, є свобода від чогось і є свобода для чогось!
Якщо ми знаємо «для чого» нам потрібна свобода, у нас є мотивація до дії. А щоб наші індивідуальні імпульси до дії злилися в могутній рух, нам потрібна взаємна підтримка, віра у власні сили, прагнення зробити неможливе. Сподіваємось, що разом ми зможемо наповнити новим сучасним змістом старе гасло: за нашу і вашу свободу!

Переглядів: 1908 | Додав: Tatjana | Теги: свобода в освіті
Форма входу
Пошук
Останні публікації
Останні теми на форумі
  • переведення директора на посаду вчителя (2)
  • Збільшення пенсійного віку. (22)
  • Зменшення кількості предметів у школі (10)
  • Харчування в школі (5)
  • Електронні системи - журнали, щоденники - в школі (6)

  • Наше опитування
    Чи будуть ближчим часом реальні реформи в середній освіті?
    Всього відповідей: 172
    Партнери
    Статистика сайту


    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0