Головна » 2014 » Березень » 28 » ЩЕ РАЗ ПРО ПРИНЦИПИ або «Коли перестанемо наступати на власні граблі?»

ЩЕ РАЗ ПРО ПРИНЦИПИ або «Коли перестанемо наступати на власні граблі?»
11:37

Настав час відмовитися від фантазій та розпочати конструювати шкільні курси історії так, як того вимагає наука і освітянська практика?

Про нову програму з шкільної історії написано впродовж 2013 р. не так вже й багато. До обговорення її змісту долучалися здебільшого окремі педагоги та науковці, які досить чітко розмежувалися на «прихильників» та «противників» нового нормативного документа. «Прихильників» нової редакції очолюють автори програми — В.Власов, І.Костюк й О.Пометун. Свої голоси до переваг нової програми групі додали Д.Десятов та В.Островський. Можливо, існують ще популяризатори переваг нової програми, однак їхні публікації нам не відомі. Коло «противників» значно вужче. Серед них — В.Мисан, Є.Стадний, С.Терно. Вони, не шукаючи підтримки серед наукового та учительського загалу, аналізують документ з точки зору вимог та можливостей реалізації його базових положень в практиці навчання.

Свій голос до групи «прихильників» нової програми вирішив додати ще один з членів авторського колективу — Юрій Комаров, учитель-методист Печерського ліцею № 171 «Лідер» (м. Київ). Я особисто знайомий з паном Юрієм. В минулому ми працювали в одному з проектів — «Нову історію — в нову добу», за результатами якого було підготовлено навчальний посібник «Історія епохи очима людини. Україна та Європа в 1900-1939 рр.» (2004). В мене склалося враження про Ю.Комарова як про мислячого, ерудованого педагога і методиста. На це були певні причини. На заключному етапі конструювання та редагування вищезгаданого посібника Ю.Комаров фактично всю роботу виконував самостійно і довів її до логічного завершення. Подібний вчинок лише зміцнив моє ставлення до нього як до фахівця. Окрім того, Ю.Комаров є автором чималої кількості посібників зі шкільних курсів історії, наукових статей. Однак те, що я прочитав у публікації «Нова програма з історії: обережність змін» (Комаров Ю. Нова програма з історії: обережність змін / Ю.Комаров // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. — 2014. — № 1-2. — С. 2-5), мене не просто вразило, а дещо розчарувало. Спочатку навіть промайнула думка: «Невже подібне міг написати Ю.Комаров?». Чому?

Принципово не хочу аналізувати всієї статті, щоб це не було схоже на «розбір польотів». Зупинюся на ключових проблемах, без яких не можна аналізувати зміст шкільної історії і давати йому характеристику.

По-перше, вражає той факт, що появу нової редакції програми з історії Ю.Комаров оцінює як досягнення колишнього Міністерства освіти і науки України: «Ледь не вперше в практиці «програмотворення» …. з ініціативи саме Міністерства було зроблено спробу зробити щось справді як належить. Спочатку розробляли Концепцію, потім Державні стандарти, а потім уже — відповідно до стандартів — програми» (с. 2). Хочу нагадати пану Юрію, що, дійсно, укладанню навчальної програми передує розробка, обговорення та прийняття Концепції освітньої галузі і Державного стандарту. Перший проект концепції з'явився в 1993 р. (Концепція шкільної історичної освіти України), останній — у 2009 р. (Концепція викладання історії України в школі). У цьому проміжку було підготовлено ще більше десяти проектів. Жоден з них не пройшов належної експертизи та обговорення. Маємо констатувати, що в Україні за 22 роки незалежності так і не була розроблена та прийнята Концепція шкільної історичної освіти. То про яку концепцію, розроблену МОНУ, ви пишете? Може, чогось педагогічна громадськість не знає? Відсутність на сьогоднішній день Концепції шкільної історичної освіти є незаперечним доказом «якості» роботи всіх тих структур, що мають безпосереднє відношення до розв’язання цієї проблеми. Насамперед, йдеться про академічні наукові установи держави — інститути, лабораторії.

Без затверджених концептуальних засад шкільної історії впродовж цього часу прийнято два Державних стандарти освітньої галузі «Суспільствознавство» (2004 р., 2013 р.). Чому важливим є прийняття саме Концепції? Концепція галузі визначає мету, завдання, пріоритети, принципи конструювання змісту, структуру галузі, подає характеристику структурним елементам, визначає межі функціонування, зв’язки з іншими галузями тощо. В діючому стандарті досить чітко виписана мета. Дещо у дивний спосіб сформульовані завдання («історичний компонент забезпечує»). Перераховані наскрізні змістові лінії, подана стандартизація галузі на рівні ключових ідей (положень) змісту та державних вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів (на рівні знань, розумінь, вмінь). Однак якщо відсутня концепція та не обґрунтовані механізми конструювання змісту шкільної історії (теза держстандарту: «Зміст історичного компонента структуровано з урахуванням специфіки історичного знання та хронологічних етапів розвитку людства за такими наскрізними лініями: людина — людина, людина — суспільство, людина — влада, людина — світ уявлень та ідей, людина — простір, людина — природа, людина — світ речей» не обґрунтовує методологічних засад змісту шкільної історії) як одного з найважливіших компонентів, то виникає чимало запитань. Як укладатимуться навчальні програми? Згідно специфіки історичного знання? В основі історичного знання лежать факти. Як і хто здійснюватиме відбір цих фактів? Згідно змістових ліній? Змістові лінії подані як суб’єктно-об’єктне середовище: «людина», «природа» і т.д. Які види діяльності і природні впливи будуть відбиратися, щоб розкрити суть змістових ліній? За якими принципами здійснюватиметься відбір? То як все-таки має укладатися навчальна програма, якщо принципи структурування змісту (навчального матеріалу) не виписані. Відповідь на всі запитання очевидна: На основі фантазій укладачів програми! А може на основі запитів суспільства, які ніхто не вивчав і не досліджував? А може на основі моніторингу функціонування попередніх редакцій навчальних програм та реалізації Державного стандарту, який ніхто не проводив і не проводить? У переліку «А може…» вибудується стіна того, чим упродовж 22-х років функціонування української школи академічні установи не займалися. Останній склад МОНУ та його керманич лише руйнував все, що створювали до 2010 р. Ця руйнація здійснювалася продумано із залученням учительського загалу, представників наукових кіл — таких собі «одобрямсів», для яких «згинання» та «прогинання» стало настільки звичною справою, як для більшості людей — пити воду та вдихати повітря.

Для мене, пане Юрію, залишається так і не зрозумілим Ваше захоплення вже неіснуючим складом Міністерства. Концепція шкільної історичної освіти не затверджена. Це — факт? Факт. Прийняття Державних стандартів, навчальних програм здійснювалося без аналізу результатів функціонування раніше прийнятих стандарту та програм, відповідного моніторингу, належного обговорення, експертиз. Це — факт? Факт. То в чому суть «геройського» вчинку колишнього МОНУ?

По-друге. Ви пишете, що «новаторською рисою програми є, безперечно, чітке формулювання базових принципів» (с. 3) і у переліку методологічних засад перераховуєте лише два принципи — багатоаспектність та багатоперспективність (с. 3). А де інші принципи? Вони не враховані в змісті? Їх проігнорували? Вони не будуть базовими? Може, їх взагалі не варто озвучувати? А може, укладачі не знають, що вони існують і вимагають не лише тлумачення, але й реалізації в змісті положень програми?

Спочатку проаналізуємо як реалізовані в зміст програми багатоаспектність та багатоперспективність. Нагадаємо, що багатоаспектність передбачає подачу в змісті різних вимірів (зрізів) історії. Попередні редакції програм критикували за те, що політичний і економічний аспекти (виміри) завжди домінували над соціальним, культурним, гендерним, конфесійним тощо. Чи врахували цю критику укладачі нової програми? Не зовсім і не завжди. Навіть поверхневий аналіз змісту програми засвідчує, що багатоаспектність не реалізована в більшості із запропонованих тем всесвітньої історії. Дещо краще вона репрезентована в курсі історії України. Однак способи її репрезентації бажають бути кращими. Як приклад наведемо зміст теми «Галицько-Волинська держава» (7 клас): «Об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславовичем. Возз’єднання князівства за синів Романа. Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хана Батия на землі південно-західної Русі. Михайло Чернігівський та його загибель у Золотій Орді. Українські землі та Золота Орда. Князь Данило Романович, його внутрішні політика. Практичне заняття. Зовнішня політика князя Данила Романовича. Правління Юрія І Львовича та останні галицько-волинські князі. Розвиток освіти, літописання. Архітектура та образотворче мистецтво. Зміни в суспільному житті Галичини й Волині». Перше, що привертає увагу — домінування політичного аспекту: об’єднання, возз’єднання, вторгнення, завоювання, внутрішня і зовнішня політика і все те, що звідси витікає. Культурний аспект поданий традиційно в кінці теми — «на закуску». Соціальний аспект у змісті положень не прослідковується. Його потрібно вишукувати в інших положеннях. Очевидно, у «внутрішній політиці», «Українських землях та Золотій Орді», «Змінах в суспільному житті Галичини й Волині». На гендерний аспект немає й натяку. Чому, задекларувавши принцип багатоаспектності, автори програми не реалізували його у змісті положень? Очевидно, вони не знають, що для реалізації цього принципу потрібно підібрати відповідну змістову форму. Що це означає? Положення програми мали б прописуватися іншим способом, з використанням такої форми, що репрезентувала багатоаспектність та її складові. Наприклад, Соціальна структура суспільства за часів Галицько-Волинської держави. Чинники, що впливали на соціальну стратифікацію. Етнічний склад населення. Роль жінок і чоловіків у сім’ї та державі.

До чого зобов’язує саме таке трактування положень? Насамперед, воно засвідчує про використання багатоаспектності як принципу в змісті програми. Та найважливішим є те, що автори шкільних підручників ці положення зобов’язані будуть розкрити в змісті (текстовій або візуальній складових) майбутніх навчальних книг. Сподіватися на те, що автори підручників базові принципи реалізують в змісті навчальних книг, якщо вони не прописані належним чином у текстовій складовій програми — марна справа. Щоправда, в окремих темах програми з історії України (8, 9 кл.) принцип багатоаспектності репрезентований навіть не погано і дозволяє показати різні зрізи історії. Однак це, швидше, виняток, ніж правило (норма), що використано в укладанні програми.

Це ж стосується і принципу багатоперспективності, про який згадує Ю.Комаров. Багатоперспективність або багаторакурсність передбачає репрезентацію різних точок зору. Ряд дослідників цей принцип ототожнюють з альтернативним або альтернативно-проблемним, маючи на увазі використання різноманітних джерел історичної інформації та співставлення різних поглядів, оцінок на історичні події, явища, процеси тощо. Зміст шкільної історії конструюється за допомогою різних інформаційних джерел. Це можуть бути первинні, вторинні або комбіновані джерела інформації, текстові, візуальні тощо. Окрім того, в змісті використовують найрізноманітніші трактування та версії історичного процесу. Сконструйований зміст з урахуванням принципу багатоперспективності дозволяє організувати навчання історії в такий спосіб, що воно формуватиме різні ставлення, оцінки, спонукатиме до порівняння різної інформації, пошуку у ній спільного і відмінного. Багатоперспективність в історичному пізнанні виступає одночасно в кількох іпостасях. Вона є історичним методом і засобом, за допомогою якого формуються історичні знання.

Як принцип багатоперспективності реалізований у змісті навчальної програми історії? Його тут практично немає. Чому? Відповідь ідентична попередній — автори не продумали форми його подачі у змісті. Перекинули реалізацію цього принципу на укладачів підручників та вчителів. Це вкотре засвідчує безвідповідальне ставлення до написання нормативного документа (навчальна програма є нормативним документом) авторського колективу та його керівника. Подібне зайвий раз демонструє те, що програма укладалася поспіхом згідно старого зразка і традиційної схеми. Тому «обережність змін» просто потопає в старих підходах і способах конструювання змісту історії. Очевидними змінами в програмі є: а) знищення змісту історичної пропедевтики, б) впровадження нового способу опрацювання історичного матеріалу — практичні заняття. Всі ж інші «зміни», як показують публікації, побачили чомусь винятково автори програми. Таке враження, що лише вони «зрячі», а довкілля «сліпе» і не хоче помічати того «нового» і «прогресивного», що «вистраждане» представниками української методичної науки. Заклавши в меті навчання історії важливе положення (!) про «формування в учнів самоідентичності та почуття власної гідності на основі осмислення соціального і морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті загального історичного процесу», укладачі програми навіть не продумали форму реалізації іншого, не менш важливого принципу — полікультурності. Він чи не найбільше впливає на формування самоідентичності. В змісті програм принцип полікультурності поданий за старою схемою. Епізодичне використання самого поняття «полікультурний» в змісті окремих тем ще не є показником реалізації однойменного принципу в курсах історії загалом. І знову ж таки повторюся. Автори програми не подбали про репрезентаційну форму (спосіб) реалізації вищезгаданого принципу в змісті положень та ідей. Способи реалізації цього принципу в змісті іншої програми продемонструвала Н.Яковенко (Концепція та програми викладання історії України в школі: проект. — К.; «Стилос», 2009. — 126 с.). Здавалося б, скористайтеся існуючим досвідом, або запросіть Н.Яковенко до авторського колективу.

А тепер повернуся до назви статті «Ще раз про принципи або «Коли перестанемо наступати на власні граблі?». Відсутність Концепції шкільної історії говорить і про відсутність обґрунтованих методологічних засад одного з важливих компонентів історичної освіти — змісту. Зміст шкільної історії конструюється на основі принципів, які допомагають не лише відібрати історичні факти та теорію, але й моделюють спосіб їхньої подачі. Будь-який задекларований принцип повинен мати репрезентаційну форму. Пояснювальна записка до програми не повинна зобов’язувати авторів підручників та вчителів робити те, чого не заклали укладачі програми до її змісту. Хочу нагадати, що згідно тлумачення, поданого в новому Державному стандарті, «навчальна програма — нормативний документ, що конкретизує для кожного класу визначені цим Державним стандартом результати навчання відповідно до освітньої галузі або її складової, деталізує навчальний зміст, у результаті засвоєння якого такі результати досягаються, а також містить рекомендації щодо виявлення та оцінювання результатів навчання». Отже, програма: 1) конкретизує для кожного класу результати навчання відповідно до освітньої галузі, 2) деталізує навчальний зміст, 3) містить рекомендації щодо виявлення та оцінювання результатів навчання. Все ж інше — фантазії авторського колективу. Може настав час відмовитися від цих фантазій та розпочати конструювати шкільні курси історії так, як того вимагає наука і освітянська практика?


 

Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений вчитель України

За матеріалами: education-ua.org



 

Переглядів: 837 | Додав: BOSS | Теги: нова програма з історії, шкільна історія, зміни до програми з історії, програма з історії
Форма входу
Пошук
Останні публікації
Останні теми на форумі
  • переведення директора на посаду вчителя (2)
  • Збільшення пенсійного віку. (22)
  • Зменшення кількості предметів у школі (10)
  • Харчування в школі (5)
  • Електронні системи - журнали, щоденники - в школі (6)

  • Наше опитування
    Чи будуть ближчим часом реальні реформи в середній освіті?
    Всього відповідей: 167
    Партнери
    Статистика сайту


    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0